Українська історія, політична реальність, економіка і духовність завжди зображувалися і продовжують зображуватися лише в негативному світлі, лише у вигляді трагічних невдач і розчарувань. Чи не час переглянути нашу історію? 

Україна знову живе лише президентськими виборами. Неофіційно ж виборча кампанія ведеться вже досить тривалий час. Можливо, навіть взагалі ніколи і не закінчувалась… Щодня з біл-бордів, «зомбоящиків» та кольорових вуличних наметів нам намагаються донести свої «месиджі» працівники передвиборчих штабів. Що ж пропонують нам новоспечені кандидати у Президенти? Які зміни? Що обіцяють робити, коли отримають довгоочікувану посаду? Відповіді на ці питання повинні були б міститись у основних гаслах їх передвиборчих кампаній. Спробую їх проаналізувати – об’єктивно, неупереджено, не називаючи прізвищ і не роблячи нікому зайвої реклами.

.

На Днепропетровщине разворачивается интересная политическая интрига. И связана она с Арсением Яценюком, который в последние месяцы справедливо считается последней надеждой украинской демократии. Да и государственности, пожалуй, тоже.

Щоб залатати дірки державного бюджету прем’єр-міністр не вигадала нічого кращого, ніж розпродати стратегічні підприємства країни. Економісти наввипередки радять не поспішати з приватизацією, адже криза суттєво знецінила більшість активів. Однак Юлія Володимирівна наполягає на своєму, – і фактично оголосила продаж «Укртелекому», «Одеського припортового заводу» та ряду облгазів.

Тема дострокових виборів знову визирає з-під ковдри політичної меланхолії останніх місяців: люди на тлі кризи дедалі більше прагнуть не покаяння чи молитви, а негайної розплати. І тут їм важко дорікнути, адже зухвальство та авантюризм політиків давно сягнули критичної межі.